
Києво-Печерська Лавра як чоловічий монастир за часів Радянської
влади двічі припиняла свою діяльність. Перший раз монастир закрили у
1930 році, одночасно пройшов погром і по Києво-Печерському заповіднику
(створеному у 1926 році), керівництво якого було репресовано. Тоді ченці
і науковці заповідника були по один бік барикад, вони протистояли
владі. Як не дивно, але відновилися богослужіння під час німецької
окупації у 1941 року. Вже вдруге комуністична влада закрила Лавру на
початку 1960-х. Духовну семінарію розігнали. Значна кількість ченців
перейшла працювати в музеї на території заповідника на різні посади,
навіть прості господарські, аби тільки залишитись у Лаврі. І тільки 1988
року з нагоди святкування 1000-річчя Хрещення Русі діяльність монастиря
було відновлено. З розвалом Союзу в Україні створюються "національні
версії” православних церков, але з часом - у 1992 році - одна з
найбільших православних святинь України відходить саме УПЦ Московського
патріархату. Чому так історично склалося і чи міг бути інший розвиток
подій, ми запитали у експертів. Єпископ Євстратій (Зоря), Речник Української православної церкви Київського патріархату ЯКБИ ВЛАДА НЕ СТАЛА НА СТОРОНУ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ, ТО ЛАВРА МОГЛА Б ЗАЛИШИТИСЯ ЗА ФІЛАРЕТОМ У
1992 році митрополит Філарет був священноархімандритом Свято-Успенської
Києво-Печерської Лаври. У нього досі зберігаються всі оригінали
документів про передачу у користування корпусів Києво-Печерської лаври у
1988 році (на той час в Україні існувала лише одна православна церква – Авт.).
І корпус митрополичий – це була його офіційна резиденція. А
напередодні приїзду митрополита Володимира до Києва після Харківського
собору УПЦ за розпорядженнями Івана Салія (тодішній голова Київської
міської держадміністрації – Авт.) охоронців резиденції митрополита було
викинуто. Насправді, це було захопленням Лаври з боку Московського
патріархату. Це був бунт проти митрополита Філарета як проти
священноархімандрита Лаври.
Я думаю, не Іван Салія приймав це
рішення, його приймали десь вище, але він був посередником-виконавцем, і
він дав розпорядження надіслати ОМОН, який став на захист Московського
патріархату, а прихильників митрополита Філарета звідти вигнали.
Якби влада тоді не стала на сторону Московського патріархату, то цілком
можливо, що Лавра залишилася за митрополитом Філаретом і
зараз належала б Київському патріархату. Іван Салій, голова Київської міської держадміністрації (1992-1993 рр.) ФІЛАРЕТУ МИ ДОСТАТНЬО ПЕРЕДАЛИ Після
розпаду Радянського Союзу відбувався релігійний ренесанс. З’являлися
різні церкви. Але одночасно у релігійних громад виникли бажання
підпорядкувати собі ті чи інші культові і не культові заклади, які
колись належали їм. На Подолі в окремих церквах були склади з цукром, у
Покровській церкві була автогосподарська контора, а у дзвіниці сиділа
бухгалтерія, у Фроловському монастирі розмістилася ціла фабрика
"Юність”…
Біля Софії віруючі Філарета поставили намети і
оголосили голодування. А у самій Софії віруючі прикували себе ланцюгами
до ліхтарів і теж голодують, щоб приміщення було передане у користування
їхній конфесії. Уцей час вчені звернулися до Президента Кравчука з
офіційним листом: що це за неподобство, там голодують, треба щось
вирішувати. Дізналися, що прибуває Володимир Сабодан. Довго
радилися і прийняли рішення, що Володимирський собор, апартаменти
митрополита на Пушкінський, Андріївську церкву залишаємо за Філаретом,
Софія не повинна належати ніякій конфесії (якщо хочете – по черзі можете
проводити богослужіння), а у Лавру поселили Сабодана і РПЦ. А наші
тодішні демократи, прихильники Філарета почали перелазити через мури з
якимись залізками, щоб вигнати звідти російську православну церкву. Ми
це рішуче зупинили. Ми надали обом конфесіям можливість розміститися. І Філарету ми достатньо передали. Дмитро
Степовик, провідний співробітник Інституту мистецтвознавства,
фольклористики та етнології НАНУ, доктор філософії, мистецтвознавства,
богослов’я 1992 РОКУ КЕРІВНИЦТВО УКРАЇНИ ПУСТИЛО ЦІЛИЙ ПОЇЗД МОСКОВСЬКИХ ПОПІВ ДО КИЄВА І ВОНИ РЕЙДЕРСЬКИМИ МЕТОДАМИ ЗАХОПИЛИ ЛАВРУ 1988
року за клопотанням тодішнього керівника київської митрополії
Блаженнішого митрополита Філарета (Денисенка) тодішня влада у зв’язку з
1000-літтям Хрещення Русі дозволила відновити монастирське життя у
Лаврі. І це, звичайно, було українське православне життя. Хоча тодішня
митрополія перебувала у зв’язках із Москвою, але йшлося вже про
відродження справжньої української автокефальної церкви. І це
закінчилося у 1990-му році у червні місяці проголошенням автокефальної
церкви Київського Патріархату і обранням Мстислава Скрипника Патріархом.
Спочатку співіснували дві церкви, між ними був діалог, який закінчився
об’єднанням у червні 1992 року Української православної церкви на чолі з
Патріархом митрополитом Філаретом з українською автокефальною
православною церквою Патріарха Мстислава. Утворилася єдина УПЦ КП.
Тож
в Лаврі було українське монастирське православне життя, до вторгнення з
Москви у 1992 році під залякуванням тодішнього президента Єльцина –
"перекроем краник”. Тоді Кравчук здався під тиском деяких міністрів,
голови СБУ і т.д. і вирішив їх пустити, мовляв, хай церковники самі
розбираються. Якби вони знали, чим це все закінчиться, вони б цього
необачного кроку не зробили. Тож 1992 року тодішнє політичне керівництво
України пустило цілий поїзд московських попів до Києва, багато з них
були на службі РФ і вони рейдерськими методами захопили Лавру,
Покровський жіночий монастир і Флорівський жіночий монастир на Подолі,
багато церков. Вони провели у Харкові церковний псевдособор, без згоди і
без присутності тодішнього керівника української православної церкви
Філарета, усунули його від влади і поставили свого ставленика,
нинішнього митрополита Володимира Сабодана, досить старенького і
хворого. І з того часу у Лаврі запанував Московський Патріархат і
сьогодні вони приймають лютого ненависника України Кирила, який має при
собі кілька сотень особистої охорони. Він навіть говорить не як духовний
пастор, а як залякуючий лідер, якого наставили політики в Москві:
"Раскольники, присоединяйтесь к кораблю спасения”. І його колючий
погляд, і його оточення – це відродження порядків, які існували навіть
не за Брежнєва, а за Сталіна. На Півдні Росії від спеки цьогоріч
згорів весь врожай. Треба їхати туди у Саратовську, Астраханську
області, Поволжя і просити Бога про дощ, а він вп’явся зубами в Україну і
тут затверджує "російське православ’я і рускій мір”. Відомо, як
Кирило був введений у лоно РПЦ. Коли він ставав єпископом у 1976 році,
то одним з тих, хто висвячував його, був нинішній Патріарх Київський
Філарет. І він йому сказав: "Ви не по божому благословенню стали
єпископом, а по настоюванню влади і КДБ”. І тому Кирило до цього часу
його ненавидить. Мене дивує наша влада на периферії і в центрі,
яка нині влаштовує відвертому неприятелеві України майже царський
прийом. Була у нас державний секретар США, все пройшло тихо,
приїхала-поїхала. А тут ледь не паради роблять, ледь не квіти йому під
ноги кидають. Це дуже небезпечний симптом з боку нашої влади. Раз вони
так його зустрічають, значить влада чимось завинила перед Москвою і
розплачується такими діями, які викликають неприязнь і огиду з боку
українського народу. Людмила Филипович, доктор
філософських наук, професор, заввідділом релігійних процесів в Україні
Інституту філософії НАНУ, виконавчий директор Центру релігійної
інформації та свободи Української асоціації релігієзнавців ДЛЯ ЛАВРИ ІСНУЄ НЕБЕЗПЕКА НАПРЯМУ ПІДПОРЯДКОВУВАТИСЯ МОСКВІ Історично могло статися все, що завгодно Але ж історія не знає умовного способу.
На
початку 90-х ішла боротьба між прихильниками автокефалії української
церкви і тими, хто виступав проти відокремлення від Московської церкви. Є
у мене відомості, які не підтверджені документально, що з Москви були
завезені представники силових структур, які під виглядом монахів
захопили Лавру і таким чином вона тепер є УПЦ МП. А до цього часу там
існував так званий український екзархат (окрема
адміністративно-територіальна одиниця, зарубіжна по відношенню до
основної церкви, чи спеціально створена для віруючих даного обряду в
особливих умовах – Авт.). Але в силу того, що свого часу Філарет
відійшов від тієї церкви і заявив, що українська церква бажає бути
автокефальною, цей статус було скасовано. І буквально через пару тижнів
на альтернативному соборі у Харкові утворилася УПЦ МП, яка почала
існувати як автономна. Але ця автономність проявляється все менше і
менше, зараз видно, який великий інтерес проявляє до цієї
"автономності", чи, скоріше, до знищення цієї автономності, РПЦ. Слід додати, що у нас є так звані ставропігійні монастирі (ставропігія
– автономна православна церковна одиниця (церква, монастир, братство),
яка підлягає юрисдикції не місцевих ієрархів, а безпосередньо
патріархові і користується спеціальними правами – Авт.). Наприклад,
Корецький жіночий монастир напряму підпорядковується Московському
патріархату. Є така сама небезпека і для тієї ж Києво-Печерської Лаври, і
для інших українських церков і монастирів. Любов Ліщина
|